У Рубіної неймовірна щільність тексту - звуки, фарби, запахи, відчуття, почуття описані так об'ємно, опукло, що часом хочеться виринути з цього потоку і просто відпочити на якомусь слівці в простоті. Але цієї простоти та відпочинку Рубіна читачеві майже не дає у своїх книгах, особливо у третій частині цієї трилогії. Іноді хочеться «проскочити» якомога швидше розповідь про старовинний замок і дізнатися, що буде далі, але саме ця подробиця і яскравість життєпису для мене формують почерк письменниці. Вражаюся її майстерності: скільки абсолютно різних слів вона знаходить для опису частенько одного й того самого – заходу сонця, моря, голосу, любові. І в третій книзі, як мені здалося, найбільше проявляється «предметність» світу героїв Рубіної і, відчувається, самої письменниці: з якою любов'ю та увагою описані деталі обстановки квартир Леона і Крихітки Лю, антикварної крамниці, будинки Фрідріха… «Речизм» тут - не синдром Плюшкіна чи тупого споживання: через речі проявляється індивідуальність героїв, речі – це потік пам'яті, концентрація смислів, як перука Аріадни Арнольдівни для Леона. Я у звичайному житті досить байдужа до речей, але ця книга змусила мене по-іншому подивитись на них.

Цікаво й те, що три томи «Канарійки» - це справжня енциклопедія всього на світі. Можна назвати її "енцикплопедією космополіта". Рубіна детально занурює в побут і звичаї кількох країн та безлічі місць. Я дізналася багато нового про Ізраїль. Я побачила Портофіно. Я випила соджу і з'їла баранячі реберця. Я знаю, скільки важить плутон. Автор примудряється написати багато про що, але при цьому дуже точно, тому не виникає відчуття поверхневості. Може, саме через велику кількість деталей «Російську канарку» проживаєш, як власне життя, а з книгами це не так часто трапляється.

Що стосується сюжету: так, згодна з деякими відгуками, у третій частині він дещо «провисає». Точніше, сюжет якраз розвивається стрімко. Але в результаті є деяке розчарування: важко повірити, щоб такий досвідчений боєць, як Леон, не подумав про наслідки, поодинці вирушаючи на яхту, повну найнебезпечніших супротивників. Нерозсудливість, дурість, наївність? Канарка сама потрапила в клітку, де на неї чекав той самий розпечений дріт. Фінал мені не дуже сподобався: пара сліпого співака, який став ще геніальнішим після втрати зору, і глухої дівчини-фотографа – це, здається, все-таки перебір. Здається, автор дещо штучно веде сюжет до рівняння обох героїв: тепер у кожного з них фізична вада компенсується надрозвитком іншої фізичної особливостіяка є основою таланту (голос для співака та зір для фотографа).

Спочатку я хотіла порівняти всю трилогію з водоспадом - потужним, приголомшливим, щільним і в той же час розсіяним на дрібні краплі, але потім зрозуміла, що найкраще порівняння - це "фонтан". Співаючий, танцювальний, рукотворний фонтан, адже проза Рубіної - це не природна стихія, а гармонійна, що йде від серця, але все-таки вивірена в кожному слові розповідь. Так, відчуття від прочитання приблизно таке: пірнаєш у фонтан. Плаваєш, дихаєш у фонтані. А коли все закінчується, виходиш із цієї життєдайної води таким безпорадно сухим, і починається поступове відвикання. Відходняк. Жага.

Російська канарка. Блудний синДіна Рубіна

(Поки що оцінок немає)

Назва: Російська канарка. Блудний син

Про книгу «Російська канарка. Блудний син» Діна Рубіна

2014 року знаменита письменниця Діна Рубіна написала останню книгу своєї популярної авторської серії. Вона отримала назву «Російська канарка. Блудний син». Наче геніальний піаніст, автор плавно підводила нас до розв'язки свого роману, який за рівнем впливу на читачів і справді можна порівняти з талановитим музичним твором. Остання книга - це справжній апофеоз, за ​​яким піде звільнення від чарівних уз цієї трилогії, що повністю підпорядковує читача своєї магії. Усі частини цієї захоплюючої історіїпро дві сім'ї, алма-атинську та одеську, тісно пов'язані між собою солодкоголосими птахами, не давали можливості розслабитись ні на хвилину. Здається, напруга вже на межі, але ні, автор пропонує до нашої уваги черговий сюжетний поворот, від якого кидає то в жар, то в холод.

Сюжет твору «Російська канарка. Блудний син» сповнений несподіванок. У центрі оповіді - останній нащадок відомого одеського роду Леон Етінгер. У черговій захоплюючій авантюрі компанію йому становитиме глуха дівчина-фотограф на ім'я Айя. Ця дивна пара навіть не уявляє, що більше століття їхнього життя пов'язує приголомшливий маестро Желтухін та його голосне потомство.

Айя та Леон разом перетнуть всю Європу, покинуть британську столицю і вирушать до Портофіно. Їхній шлях сповнений безпросвітного щастя та глибокого розпачу, світлих надій та жорстоких розчарувань. Полювання не припиняється, а його результат, на жаль, зумовлений. Їхня тривала подорож – це дорога до трагедії, яка неминуче спіткає солодкоголосу канарку, адже досвідчений мисливець обов'язково наздожене жертву.

Перша частина серії нагадувала затишну сімейну сагу, а друга класичний детективний роман. Книгу «Російська канарка. Блудний син», скоріше, можна назвати трилером. Історія двох сімейств завершується несподіваною розв'язкою, передбачити яку зможе навіть найпроникливіший читач. Це і робить роман Діни Рубіної настільки яскравим та незабутнім. Складне переплетення сюжетних ліній нагадує вишуканий східний малюнок, образи героїв прописані лаконічно, але водночас яскраво та об'ємно.

Як і у всіх книгах Діни Рубіної, у цьому творі присутні тонка психологія, приголомшливі описи, відмінна мова та глибока людяність. Також тут достатньо роботи спецслужб, еротики та надзвичайних пригод.

Російська канарка - 3

Бійка не бійка, але синьо-золотою чашкою севрського порцеляни (двоє янголят дивляться в дзеркальний овал) вона в нього запустила, і потрапила, і зсадила вилицю.

Яли-пали… - здивовано розглядаючи у дзеркалі ванної своє обличчя, бурмотів Леон. - Ти ж ... Ти мені фізіономію розквасила! У мене в середу ланч із продюсером каналу Mezzo…

А вона й сама злякалася, налетіла, обхопила його голову, припала щокою до його обдертої щоки.

Я поїду, - видихнула у розпачі. - Нічого не виходить!

У неї, у Айї, не виходило головне: розкрити його, як консервну банку, і отримати відповіді на всі категоричні питання, які ставила, як вміла, - уперши невблаганний погляд у серцевину його губ.

У день свого сліпучого явища на порозі його паризької квартири, щойно він розімкнув нарешті обруч скуйовджених рук, вона розвернулась і ляпнула на розмах:

Леоне! Ти бандит?

І брови тремтіли, злітали, кружляли перед його здивовано піднятими бровами. Він засміявся, відповів із чудовою легкістю:

Звісно, ​​бандит.

Знову потягнувся обійняти, але не було. Ця крихта приїхала воювати.

Бандит, бандит, - твердила гірко, - я все обдумала і зрозуміла, знаю я ці замашки.

Ти здуріла? - трусячи її за плечі, питав він. - Які ще замашки?

Ти дивний, небезпечний, на острові мало не вбив мене. У тебе немає ні мобільника, ні електронки, ти не терпиш своїх фотографій, окрім афішної, де ти – як радісна помилка. У тебе хода, ніби ти вбив триста людей… - І стрепенувшись, із запізнілим криком: - Ти заштовхав мене в шафу!

І все ж таки вивалив він наступного ранку Ісадорі всю правду! Ну, припустимо, не всю; припустимо, в хол він спустився (у тапках на босу ногу) для того, щоб скасувати її щотижневе прибирання. І коли лише рот відкрив (як у пісні блатній: «До мене нагрянула кузина з Одеси»), сама «кузина», що в його сорочці на голе тіло, що ледве прикривала… та ні чорта не прикривала! - вилетіла з квартири, скинулась сходами, як школяр на перерві, і стояла-перетоптувалась на нижньому щаблі, вимогливо дивлячись на обох. Леон зітхнув, розплився в усмішці блаженного кретина, розвів руками і сказав:

Ісадора… це моє кохання.

І та шанобливо й сердечно озвалася:

Вітаю, мосьє Леоне! - ніби перед нею стояли не два божевільні кролики, а поважний весільний кортеж.

Вони йшли, хитаючись від слабкості та непритомного щастя, у сонячному серпанку ранньої весни, в плутанині візерункових тіней від гілок платанів, і навіть це м'яке світло здавалося надто яскравим після доби любовного ув'язнення в темній кімнатіз вимкненим телефоном. Якби зараз якийсь нещадний ворог мав намір розтягнути їх у різні боки, сил на опір у них було б не більше, ніж у двох гусениць.

Темно-червоний фасад кабаре «Крапка з комою», оптика, магазин головних уборів з болванками голів у вітрині (одна - з нав'язкою вушанкою, що припливла сюди з якогось Воронежа), перукарня, аптека, міні-маркет, суцільно обклеєний плакатами про розпродаж , брасерія з головастими газовими обігрівачами над рядами пластикових столиків, виставлених на тротуар, - все здавалося Леону дивним, кумедним, навіть дикуватим - коротше, абсолютно іншим, ніж кілька днів тому.

Тяжкий пакет із продуктами він ніс в одній руці, інший чіпко, як дитину в натовпі, тримав Айю за руку, і перехоплював, і гладив долонею її долоню, перебираючи пальці і вже сумуючи за іншими, таємними дотиками її рук, не сподіваючись дістатися до дому. , куди плестися треба було ще чорт знає скільки - хвилин вісім!

Зараз він безсило відкидав питання, резони і побоювання, що навалювалися з усіх боків, кожну хвилину пред'являючи якийсь новий аргумент (з якого дива його дали спокій? Чи не пасуть його про всяк випадок - як тоді, в аеропорту Крабі, -). справедливо вважаючи, що може вивести їх у Айю?).

Неймовірній, небезпечній, у чомусь навіть героїчній подорожі Жовтяка П'ятого з Парижа до Лондона в дорожній мідній клітці передували кілька бурхливих днів кохання, лайки, допитів, кохання, випитів, криків, ридання, любові, розпачу і навіть однієї бійки (після не бійки ) за адресою рю Обріо, чотири.

Бійка не бійка, але синьо-золотою чашкою севрського порцеляни (двоє янголят дивляться в дзеркальний овал) вона в нього запустила, і потрапила, і зсадила вилицю.

– Яли-пали… – здивовано розглядаючи у дзеркалі ванної своє обличчя, бурмотів Леон. - Ти ж ... Ти мені фізіономію розквасила! У мене в середу ланч із продюсером каналу Mezzo…

А вона й сама злякалася, налетіла, обхопила його голову, припала щокою до його обдертої щоки.

– Я поїду, – видихнула у розпачі. - Нічого не виходить!

У неї, у Айї, не виходило головне: розкрити його, як консервну банку, і отримати відповіді на всі категоричні питання, які ставила, як уміла, - уперши невблаганний погляд у серцевину його губ.

У день свого сліпучого явища на порозі його паризької квартири, щойно він розімкнув нарешті обруч скуйовджених рук, вона розвернулась і ляпнула на розмах:

– Леоне! Ти бандит?

І брови тремтіли, злітали, кружляли перед його здивовано піднятими бровами. Він засміявся, відповів із чудовою легкістю:

– Звісно, ​​бандит.

Знову потягнувся обійняти, але не було. Ця крихта приїхала воювати.

– Бандит, бандит, – твердила сумно, – я все обдумала і зрозуміла, знаю я ці замашки…

- Ти здуріла? – трусячи її за плечі, питав він. - Які ще замашки?

- Ти дивний, небезпечний, на острові мало не вбив мене. У тебе немає ні мобільника, ні електронки, ти не терпиш своїх фотографій, окрім афішної, де ти – як радісна помилка. У тебе хода, ніби ти вбив триста людей… – І стрепенувшись, із запізнілим криком: – Ти заштовхав мене до шафи!!!

Так. У комору на балконі він її справді заштовхав, коли Ісадора з'явилася нарешті за вказівками, чим годувати Жовтухіна. Від розгубленості сховав, не відразу зрозумівши, як пояснити консьєржці мізансцену з напівроздягненою гостею в передпокої, верхи на дорожній сумці... Та й у коморі цієї чортової вона відсиділа рівно три хвилини, поки він судомно порозумівся з Ісадорою: «Дякую, що не забули, радість, – (пальці плутаються в петлях сорочки, підозріло випущеної зі штанів), – проте виходить, що вже… е-е… ніхто нікуди не їде».

І все ж таки вивалив він наступного ранку Ісадоре усю правду! Ну, припустимо, не всю; припустимо, в хол він спустився (у тапках на босу ногу) для того, щоб скасувати її щотижневе прибирання. І коли лише рот відкрив (як у пісні блатній: «До мене нагрянула кузина з Одеси»), сама «кузина», що в його сорочці на голе тіло, що ледве прикривала… та ні чорта не прикривала! - вилетіла з квартири, зринула по сходах, як школяр на перерві, і стояла-перетоптувалася на нижньому щаблі, вимогливо дивлячись на обох. Леон зітхнув, розплився в усмішці блаженного кретина, розвів руками і сказав:

– Ісадора… це моє кохання.

І та шанобливо й сердечно озвалася:

– Вітаю, мосьє Леоне! – ніби перед нею стояли не два божевільні кролики, а поважний весільний кортеж.

На другий день вони хоча б одягнулися, відчинили віконниці, заправили змучену тахту, зжерли повністю все, що залишалося в холодильнику, навіть напівзасохлі маслини, і всупереч усьому, що диктували йому чуття, здоровий глузд і здоровий глузд професія, Леон дозволив Айє (після грандіозного скандалу, коли вже заправлена ​​тахта знову вигукувала всіма своїми пружинами, приймаючи та приймаючи невтомний сіамський вантаж) вийти з ним у продуктову крамницю.

Вони йшли, хитаючись від слабкості й непритомного щастя, в сонячному серпанку ранньої весни, в плутанині візерункових тіней від гілок платанів, і навіть це м'яке світло здавалося надто яскравим після доби любовного ув'язнення в темній кімнаті з відключеним телефоном. Якби зараз якийсь нещадний ворог мав намір розтягнути їх у різні боки, сил на опір у них було б не більше, ніж у двох гусениць.

Темно-червоний фасад кабаре «Точка з комою», оптика, магазин головних уборів з болванками голів у вітрині (одна – з нахлобученою вушанкою, що припливла сюди з якогось Воронежа), перукарня, аптека, міні-маркет, суцільно обклеєний плакатами про розпродаж , брасерія з головастими газовими обігрівачами над рядами пластикових столиків, виставлених на тротуар, - все здавалося Леону дивним, кумедним, навіть дикуватим - коротше, абсолютно іншим, ніж пару днів тому.

Тяжкий пакет із продуктами він ніс в одній руці, інший чіпко, як дитину в натовпі, тримав Айю за руку, і перехоплював, і гладив долонею її долоню, перебираючи пальці і вже сумуючи по іншим, таємнимдотикам її рук, не сподіваючись дістатися до будинку, куди плестися треба було ще чорт знає скільки - хвилин вісім!

Зараз він безсило відкидав питання, резони і побоювання, що навалювалися з усіх боків, кожну хвилину пред'являючи якийсь новий аргумент (з якого дива його дали спокій? Чи не пасуть його про всяк випадок - як тоді, в аеропорту Крабі, -). справедливо вважаючи, що може вивести їх у Айю?).

Ну не міг він без жодних пояснень замкнути прилетів птаху чотирьох стінах, помістити в капсулу, поспіхом зліплену (як ластівки слиною ліплять гнізда) його підозрілим і небезпечним коханням.

Йому так хотілося прогуляти її нічним Парижем, витягнути до ресторану, привести до театру, наочно показавши найчудовішу виставу: поступове перетворення артиста за допомогою гриму, перуки та костюма. Хотілося, щоб і її полонив затишок улюбленої гримерки: неповторна, чарівна суміш спертих запахів пудри, дезодоранту, нагрітих ламп, старого пилу та свіжих квітів.

Він мріяв закотитися з нею кудись на цілий день - хоча б і в Парк імпресіоністів, з вензелистим золотом його чавунних воріт, з тихим озером і сумним замком, з картинним пазлом його квітників і мереживних партерів, з його запеклими дубами та каштанами, з плюшевими ляльками вистрижених кипарисів. Запастися бутербродами і влаштувати пікнік у псевдояпонській альтанці над водоймою, під картаву жабенячу балаканину, під тріск шалених сорок, милуючись плавним ходом незворушних селезінок з їх дорогоцінними, смарагдово-сапфіровими головками.

Але поки що Леон не з'ясував намірів друзів із конториНайрозумніше було якщо не змитися з Парижа куди подалі, то принаймні відсидітися за дверима з надійними замками.

Що там говорити про вилазки на природу, якщо на мізерно малому відрізку шляху між будинком і продуктовою лавкою Леон безперестанку озирався, різко зупиняючись і застряючи перед вітринами.

Ось тут він і виявив, що одягненої фігури Айї чогось бракує. І зрозумів: фотоапарата! Його й у сумці не було. Ні «спеціально навченого рюкзака», ні кофра з камерою, ні цих жахливих об'єктивів, які вона називала «лінзами».

– А де ж твій Canon?- Запитав він.

Вона легко відповіла:

– Продала. Треба ж якось до тебе дістатися... Башли твої в мене тю-тю, спёрли.

– Як – сперли? - Леон напружився.

Вона махнула рукою:

- Так. Один наркуша нещасний. Спер, поки я спала. Я його, звичайно, відмітила - потім, коли прийшла до тями. Але він уже все спустив до копійки.

Леон вислухав цю новину зі здивуванням і підозрою, з раптовою дикою ревнощами, що вдарила набатом у серце: який такий наркуша?як міг сперетигроші, коли вона спала? в якій нічліжці опинився так вчасно? і наскільки це поряд?чи не в нічліжці? чи не наркуша?

Рік: 2015
Видавництво: Ексмо
Вікове обмеження: 16+
Жанри: Сучасна російська література

Діна Рубіна написала три чудові книги, які об'єднують різні покоління різних сімей із різних куточків світу. При цьому головною сполучною ланкою тут є музична діяльність, а також канарки, які своїм прекрасним співом змогли пов'язати душі та серця людей.

«Російська канарка. Блудний син» - це третина серії, яку написала Діна Рубіна. Читати твір має кожен із багатьох причин. Тут є величезне кохання — до життя, до своєї половинки, до того, чим ти займаєшся. Також автор додала до книги багато історичних моментів, воєн, політичної нестабільності та плутанини, що дуже сильно впливало на життя людей.

Головні герої твору – це співак Леон та глуха дівчина Айя. Вони щасливі разом, але є у їхніх стосунках та таємниці. Так, Леон зізнається коханою в тому, що він переслідує деяких її родичів. Він, як офіцер розвідки, підозрює їх у контрабанді зброї.

Леон разом з Аєю вирушає на її батьківщину, до її родини. Там молодий чоловік зачаровує всіх, а також виконує важливу місію — він повинен побачити і дізнатися все про одну людину, яка ховається в стінах цього будинку. Під час подорожі закохані полюбляють красивими краєвидами, приємно проводять час разом, а також дарують один одному щастя та кохання. І ось Леону вдається дізнатися багато корисної інформації, а канарка йому допомагає знайти злочинця — людина, яка працює з плутонією, автоматично отримує алергію на канарок.

Книга «Російська канарка. Блудний син» захоплює з перших рядків і тримає у напрузі до кінця. Ви переживатимете за долю головних героїв, а також сподіватиметеся на те, що всі злочини будуть розкриті та припинені.

Це заключна частина, яка відповість на всі питання, які, можливо, у вас виникали, коли ви читали дві попередні частини. Діна Рубіна спромоглася підібрати такі слова, щоб повною мірою висловити справжні почуття молодих людей, а також любов батьків до своїх дітей. Письменниці чудово вдалося передати і красу пейзажів, які ви зможете побачити очима персонажів.

Якщо ви не читали нічого з творчості Діни Рубіної, почніть із серії «Російська канарка». Ви закохаєтеся і в книги, і в саму письменницю. Звичайно, краще почати своє знайомство з першої частини, щоби повною мірою насолодитися всією історією. Ці книги подарують вам гарний настрійта натхнення.

На нашому літературному сайті сайт ви можете завантажити книгу Діна Рубіна «Руська канарка. Блудний син» безкоштовно у відповідних для різних пристроїв форматах – epub, fb2, txt, rtf. Ви любите читати книги та завжди стежите за виходом новинок?